Вода була вже на початку світу. В одній з дохристиянських колядок є слова:
Що ж нам було з світа початку?
Не було нічого — одна водонька.
Воду наші предки називали Святою. У всіх народів вона була обожнювана, як сестра Сонця, тому що дає життя всьому сущому на землі, приносить велике добро, робить землю родючою.
Вода, як і хліб, є даром Божим. У народі кажуть: "Був би хліб та вода, то і голоду не буде''. У замовляннях, молитвах люди зверталися до води: "Водичко, найстарша сестричко".
Кожну водойму — річку, озеро, ставок, копанку, криничку — люди називали словом "дунай" (від перського dhunі, don — річка). Наприклад, у "Слові о полку Ігоревім" читаємо:
"На дунаї Ярославнин голос
слишиться".
"Дівиці поють на дунаї".
А у всім відомому хороводі "Подоляночка" є слова:
"Піди до дунаю, бери дівку скраю".
Тому так багато річок у своїх назвах мають спільне сполучення "дн": Дніпро, Дністер, Десна, Дон, Дінець, Двіна, Дунай і ін.
Б. Грінченко у повісті "Під тихими вербами" подає: "Водоводичко Святенька! Скажи мені, чи гарно тобі жити в моїй хаті підземній? Озвись!.. Мовчить, не озивається... Мабуть, я грішна, що до мене вода не говорить!!!"
Шанування води
З покоління в покоління передавалося глибоке шанування води. П'ючи воду, чоловіки знімали головний убір на знак пошани. Жінки ж зранку одягалися чистіше, ідучи по воду, і наносили її на весь день. Потім переодягалися у робочий одяг і поралися по господарству.
Матері навчали дітей:
*Не плюй у воду.
*Не кидай нечистот у воду.
*Не говори біля води лайливих слів.
Шануючи воду, наші предки приносили воді жертву, переважно у вигляді страв.
За криницями доглядали, щороку чистили їх. На Полтавщині у с. Лютенька протікала невелика одноіменна річечка. Восени, коли основні роботи у полі були закінчені, збиралися чоловіки, жінки і прочищали річку. На кожну вулицю припадала певна частина річки для догляду. І річка віддячувала людям тим же. Вода була чиста і прозора, дно було видно.
