Шевченківські читання "Кобзар у наші оселі"

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отойді я

І лани і гори —

Все покину, і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сем’ї великій,

В сем’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога......

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся Богу... І не знаю,

Чого маленькому мені

Тойді так приязно молилось,

Чого так весело було.

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось...

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята —

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати —

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!.. А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала,

Та й почула, що я плачу. /37/

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала...

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє... лани, гаї, сади!..

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води.

Бридня!.. А й досі, як згадаю,

То серце плаче та болить,

Чому Господь не дав дожить

Малого віку у тім раю.

Умер би, орючи на ниві,

Нічого б на світі не знав.

Не був би в світі юродивим.

Людей і [Бога] не прокляв!

Книжкова виставка Горить свіча Шевченкового слова

Година пам'яті- година поезії Небесна сотня: Ангели сьогодення (до Дня пам'яті Героїв Небесної сотні)

Мамо, не плач. Я повернуся весною...

Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А, може, дощем на поріг упаду.

Голубко, не плач. Так судилося, ненько,
Що слово бабуню вже не буде твоїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько
Розкажу, як мається в домі новім.

Мені колискову ангел співає
I рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває
Душа за тобою, рідненька, щемить.

Мамочко, вибач за чорну хустину
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я любив. I любив Україну
Вона, як і ти, була в мене одна.

Ми на Майдані сотню днів стояли, Боролись за Свободу, Волю, Честь, І сто ночей спокійно ми не спали І виганяли банду, що при владі, геть! Країна у вогні була недаром, Й недаром Сотня увійшла до небуття, Не просто люди дихали тим гаром Від шин, що врятували їм життя. Простий народ ішов на БТРи, Не маючи нічого у руках, Їх захищали лиш одні фанери, В беззбройний люд стріляли снайпера. Ми вистояли всупереч погрозам І не здалися під тиском важких куль, Подарували майбуття дитячим долям, Й диктатор втік, вхопившися за руль. Він швидко біг до свого друга, Прибічника його дурних ідей. І в Україні зменшилась напруга, Але побачили непроханих гостей. Російська армія вже насувалась, без питання, Озброєна, чим можна, до зубів. Та збільшилося враз переживання – Чужих зростала кількість вояків. Російські ЗМІ брехали прямо в вічі Свому народу, і без каяття Обман вони вкладали людям в мізки, Щоб почалася світова війна. І сіють розбрат вони далі й далі, І брат на брата з ненавистю йде, І тиснуть вони чвар педалі, Й тихенько смерть в наш дім бреде. Звертаюсь до російського народу: Опам’ятайтесь, люди, я прошу! І миру ми дождемося приходу, Про це я Господа молю. Єднаймось, людоньки, мирімось, Бо ми віддавна є брати. За правду й чесність ми борімось, Та щастя хай прийде в хати.

Ти, що не любиш, мову співочу, 

Ти, що неневидиш, спів солов"я, 

Ти, що катуєш, вбиваєш і топчеш, 

Мою Україну, скажу тобі я:

Волі не вбити, народ не зламати, 

Богом освячена наша земля, 

З пісні-сльози, із могили повстати, 

Силу дає Україна моя. 

Як ти подивишся батькові в очі, 

Матір пригорнеш, підкинеш маля, 

Як ти обіймеш плечі дівочі, 

Тими руками, що вбили життя. 

Плями криваві не змиєш довіку, 

Серце твоє, роз"їдає іржа, 

Щастя не буде тому чоловіку, 

В кого чорніша, від сажі душа. 

З крові невинної зродяться знову, 

Славні Герої, сини Кобзаря, 

Воля зійшла, як зоря світанкова, 

Слава Тобі, Україно моя!!!

Книжкова виставка Мова-душа народу

Сидір Воробкевич 

   Рідна мова

Мово рідна, слово рідне,

Хто вас забуває,

Той у грудях не серденько,

А лиш камінь має.

Як ту мову нам забути

Котрою учила

Нас всіх ненька говорити,

Ненька наша мила?!.

Виставка - пам*ять Коли стають до зброї діти - народ цей не перемогти

Уляна Кравченко   ПІД КРУТАМИ Радуйся, земле чорна, кріпка. Тіла і крові причастя приймаєш... Кров'ю насичене лоно твоє зродить Титана, Велетня помсти за вчасну їх смерть!..

Народознавча година Новорічні вінчування

Віншування для дітей

*

** Я маленький пастушок,
Маю куций кожушок,
Я прийшов до Вас до хати
Маленького Ісусика привітати!!
Христос ся Рождає!
***
Я маленька дівчинка,

Як в городі квіточка
Йду від хати до хати
З Різдвом Христовим вітати!
***
Я – маленький хлопчик,
Сів собі на стовпчик,
В сопілочку граю,
Діток забавляю.

А ви, люди, чуйте,
Коляду готуйте.
Яблучка, горішки –
Це мої потішки.
Бігла теличка та з березничка
Та до діда в двір.
А ти, діду, дай пиріг.
А ти, бабо, глянь на поличку.
Дай паляничку.
Паляничка впала,
Дайте кусок сала.
***
Колядин-дин,
Я, бабусю, один.
Винеси мені пиріжок
Та положи у мішок.
З руками, з ногами,
Щоб бігав за нами.
Коляда, коляда,
Дай, дядьку, пирога!
Як не даси пирога,
Візьму вола за рога,
Та виведу на моріг,
Та виломлю правий ріг.
У ріг буду трубити,
Волом буду робити,
Хвостом буду поганять
Та на гречку орать.
Добривечір!

Різдвяна виставка дідуха

                                                       Дідух- батьківська реліквія

З давніх-давен найпершим святочним символом Різдва в Україні вважається дідух- ритуальний солом'яний сніп, якого клали на покуті, як символ родючої хлібної землі та зв'язку зі своїми предками.